Минуло чотири десятиліття з моменту трагедії на Чорнобильській АЕС, але пам'ять про тих, хто став на захист людей, залишається живою. Серед перших ліквідаторів, які віддали свої сили та здоров'я, були двоє жителів Шполянщини — Олександр Рогозінський та Микола Поліщук. Їхні історії — це свідчення мужності звичайних людей у надзвичайних обставинах.

Олександр Станіславович Рогозінський працював водієм у Чорнобилі ще до аварії, коли його направили на роботу за розподілом разом із дружиною Тетяною. 26 квітня 1986 року, повертаючись із Києва, він побачив чорний дим над станцією та почув від охоронця про те, що сталося. Наступного дня місто оточили пожежники та міліція, а вже 2 травня почалася евакуація, коли людям дозволили взяти лише документи та речі на три дні.

Фото до матеріалу: 40 років після Чорнобиля: історії двох ліквідаторів зі Шполянщини

Дружина Олександра разом із іншими жінками вантажила мішки з піском у вертольоти для скидання на зруйнований реактор, тоді як сам він продовжував працювати водієм. Згодом родина оселилася в Мар'янівці, але у січні 1987 року Олександр добровільно повернувся до зони відчуження. Він працював у складних зимових умовах, де панували сильні морози та ожеледиця, не маючи повної інформації про небезпеку.

Ще один учасник ліквідації — Микола Дмитрович Поліщук, водій швидкої допомоги. Він дізнався про катастрофу під час навчань із цивільної оборони 29 квітня, а вже наступного дня отримав повістку з військкомату. Колона автобусів вирушила в ніч на 2 травня, і ніхто з пасажирів не знав, куди саме їх везуть і що їх чекає попереду.

Дорогою Микола бачив моторошну картину: вантажівки з худобою та рефрижератори, які рухалися назустріч ліквідаторам. Перші дні вони жили в Загальцях, де розміщували евакуйованих, а Микола часто допомагав переносити потерпілих на ношах через переповнені шпиталі. За десять днів команда отримала дозу опромінення, що перевищувала норму, але заміни не було — чоловіки відпрацювали 31 добу без ротації.

Обидва ліквідатори стверджують, що не вважали себе героями, а просто виконували свій обов'язок перед іншими людьми. Їхні спогади нагадують сучасним черкащанам про високу ціну людської відповідальності та готовності пожертвувати собою заради порятунку інших.